***
Ти в світі єдина, моя Україно!
Ти пишна й красива, як тая пташина,
Як яблуні плід, що за вікном дозріва -
Так люблю я тебе, калинова моя!
Складають і співають про тебе пісні,
Вкраїно моя, лиш для тебе вони!
Ті квіти в саду, ті дерева в гаю,
І любов, що із рання, тобі я даю.
Усе це для тебе, Батьківщино моя,
Бо для мене ти в світі єдина, одна.
І Дніпр широкий, і степ безкраю,
І сад отой, що я кохаю,
Усе це ти, моя Державо,
Тобі добра я лиш бажаю!
Вкраїно, як небо безхмарне твоє,
Люблю я Тарасові
думи.
Печаллю і болем
все серце наллє,
Як торкаю ті
кобзові струни.
Як почую знов плач
тої скрипки в душі,
То і серце на мить
завмирає.
Олександра Поліщук с. Лажева
***
Соловейко,
здається, знову в гаю
Свою пісню тужливо
співає…
Та не плач,
Україно!
Не тужи, не сумуй!
Все, що було, усе
це на краще!
Ми – майбутнє
твоє, лиш нас ти почуй,
І подякувать буде
нам за що.
І вже віски покрила сивина,
І в
тиху даль летять уже роки.
І
зморшки на обличчі вже не дивина,
Бо
ви давно не юнаки.
Минула
та страшна година,
Коли
з сльозою проводжала мати
У
залиту кровію долине,
Де
знущалися над вами кати…
Та Ви
стерпіли муку і образи,
Не
дали впасти на коліна,
Хоч
спікались, все ж вставали.
Й
тягли з собою Україну!
Та
я не знаю того болю,
Що Вам
прийшлося пережить…
Олександра Поліщук с. Лажева
***
Прожити
так, щоб з гідністю сказати:
«Ми
вижили, ми перемогли!»…
Хоч
декому судилося змовчати,
Герої,
що у битві полягли.
Я
знаю, інколи болять ще рани
І
серце рветься на куски,
І
мій уклін Вам, Ветерани –
«
Спасибі», що нашу неньку вберегли!
А,
що якби Ви опустили руки?
Своїх
дітей не вберегли?
Можливо,
більшої зазнали муки.
Напевно,
не читали ці листи,
І
не проймалось моє серце болем,
Коли
писала ці рядки.
І
душа б не затремтіла,
Якби
не знала жорстокості війни.
Та
Вам «Спасибі!», наші рідні,
Що
Ви усе пережили,
Що
відстояли честь Ви гідно
Та
й зрозуміти нам дали,
Що
рідний край – заслуга Ваша,
А нам його лиш берегти!
***
Олександра
Поліщук с. Лажева
Минають роки, а
ти, як колись,
Лиш хмурий
погляд, чомусь зажуривсь,
Згори поглянув на
Вкраїну,
Не впізнає її
єдину;
Усе не так, і
лишенько лютує,
Гуде тривога в
Україні,
Та ми не зрадимо
єдиній,
Йдем до кінця, до
кращих днів,
Як ти колись усіх нас вчив,
Повік не станем
на коліна,
Бо воля, пісня в
нас єдина!
І ми згадаєм, як
боровся,
Ти за увесь
козацький рід
І лиш з тобою ми, Кобзарю ,
У силах подолати
гніт.
Хоч двісті років вже минуло,
Але душа твоя жива.
Спасибі, земле,
що зродила,
Для нас такого
Кобзаря!
Поліщук
Олександра
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Диалог
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Не могу без тебя и с тобой не могу
Не
могу без тебя и с тобой не могу!
Я
как будто по минному полю бегу…
И
как будто на мину наткнуться боюсь…
Спотыкаюсь,
реву и давно не смеюсь.
Будто
мина взорвалась – осколки летят…
В
пух и прах все разносит – и птицы молчат.
Мысли
пеплом, в дыму – не видать ничего.
Я
сама не пойму – почему? Отчего?
Я,
наверно, устала так двойственно жить.
То
родней тебя нет, то кругом обходить.
Что
за чувство такое – во мне будто двое –
Не
могу без тебя и с тобою мне горе…
Отпустить
бы тебя – вроде нету причины.
То
смеюсь и пою, то сжигает кручина.
И
я снова по минному полю бегу.
Не
могу без тебя и с тобой не могу…
Т.І.Проказюк с. Лажева
Мост
в прошлое
Мост
в прошлое… откуда он возник?
Ведь
мы его сожгли с тобой вдвоём.
В
пылу пожара видела твой лик –
Горел
он ослепительным огнём.
Мечты
ушли, а с ними и любовь,
Растаяла
, как воск у алтаря.
Огонь
пылал, но стыла в жилах кровь.
Я
знала – будет трудно без тебя.
На
разных берегах остались мы.
И
не добраться и не закричать.
Надежду
дарят только наши сны,
Где
сказка начинается опять.
И
снова наших мыслей беспредел…
Волшебник!
Я сама иду к тебе.
Когда
же мост построить ты успел?
Иль
трудно стало жуткой пустоте?
Как
часто мы сжигаем все мосты,
Которые
живут в душе у нас.
И
губим жизнь, поправ свои мечты,
Всей
горечью обидных слов и фраз.
Потом
рисуем в памяти опять.
Соединяем
их любой ценой.
Так
можно напрочь веру потерять
И
не успеть, нам встретиться с тобой…
Т.І, Проказюк с.Лажева
Лист
бумаги
Передо
мною чистый лист бумаги.
Что
напишу – ещё не знаю я.
Но
вот уже летят слова – бродяги
И
чистый лист – вновь исповедь моя.
Я
расскажу о радостях и бедах.
И
о любви я пару слов скажу.
А
также о земных своих победах.
Листок
всё стерпит…. Я пишу, пишу…
Однажды
вдруг об этом так подумав,
Спрошу
сегодня у себя самой:
«
А нужно ли кому, что, не придумав,
Сюжеты
пишешь? Думай головой!»
Кому
нужна такая откровенность?
Да
вообще – кому нужны стихи?
Бумагу
можно сжечь. Ещё есть тленность.
А
вместе с ней исчезнут и грехи…
Но
каждый раз в обратном убеждаюсь –
Стихи
нужны – я в этом не права!
И
снова я стихами « разряжаюсь» -
Они
не тленны и строка жива…
Т.І.Проказюк с.Лажева
Диалог
Она:
Кто
я в твоей судьбе, скажи?
А
вдруг исчезну – будет больно?
Любви
растают миражи –
Тебе
захочется стать вольным?
Он:
Зачем
обидные слова?
Ты
для меня, как хлеб, как воздух,
Трава
зелёная, вода,
Ты
– свет, ты – солнце, ночи шорох.
Я
без тебя – сухой родник,
Который
пересох от жажды.
Пришла
ты – снова я возник –
Не
исчезай, прошу, однажды…
Ты
– неба синего простор,
Звезда
полночная, ты – счастье,
Мой
монолог, наш разговор –
Я
весь в тебе и в твоей власти…
И
жизнь – совсем не миражи –
И
ты моя уже навечно…
Зачем
спросила ты, скажи?
Маршрут
один – с тобою – в вечность…
Т.І.Проказюк с. Лажева
СВОБОДИ ШЛЯХ
Вона всі сгладила кути,
Змінила зміст книжок,
І в непроглядність темноти
Наклеїла зірок.
Занепокоєння дзвінок ,
Як вітер , пролунав ,
І невблаганний світ думок
Їй вже не заважав.
І темна ніченька душі
Свій відпускала страх,
Світанок в пестливій тиші
Долав свободи шлях.
Тамара Проказюк, 2018
Я навчусь для доньки Олени Тамара Проказюк Я не знала, де чорне, де біле- Мені фарби були всі цвітні . Як в етюді - земні акварелі . Я жила, як в рожевому сні. Не було ні печалі, ні смутку , Нічого, що в хмарках, не було. Та закінчився сон мій , мабуть-то , І життя обпалило крило. Я не можу взлетіти - безсила. І співати не можу я теж. І чому в мене забрані крила, Якщо щастю немає меж ? Ріже отзвук біди по-живому, І свіча на вікні все горить. Я навчусь, буду жить по-новому , Але ж пам,ть не можна вбить.
Я навчусь для доньки Олени Тамара Проказюк Я не знала, де чорне, де біле- Мені фарби були всі цвітні . Як в етюді - земні акварелі . Я жила, як в рожевому сні. Не було ні печалі, ні смутку , Нічого, що в хмарках, не було. Та закінчився сон мій , мабуть-то , І життя обпалило крило. Я не можу взлетіти - безсила. І співати не можу я теж. І чому в мене забрані крила, Якщо щастю немає меж ? Ріже отзвук біди по-живому, І свіча на вікні все горить. Я навчусь, буду жить по-новому , Але ж пам,ть не можна вбить.
Немає коментарів:
Дописати коментар