Нарис – опис села Лажева Старокостянтинівського району Хмельницької області
«Село від заснування до кінця 19 століття»
Село Лажева розташоване в східній частині Старокостянтинівського району на межі між Волинською і Подільською височинами в лісостеповій зоні , на берегах правої притоки річки Случ – Ладижки . В давні часи річка була повноводнішою , оточена болотом з заростями очерету , про що свідчать поклади торфу між селами Лажева і Баглаї .
Територія , на якій розташовується село Лажева , заселялась з давніх часів . Поруч з селом знаходиться поховання Черняхівської культури . Це поховання було відкрито в 70-х роках , розкопки вели студенти і викладачі Кам’янець – Подільського педагогічного інституту під керівництвом І.Винокура .
Перша писемна згадка про село датується 1601 роком . Возні Волинського воєводства Криштоф Щука і Станіслав Янковський доповідали Луцькому суду в Луцькому королівському замку 7 грудня 1601 року , що село Лажева в числі багатьох сіл волості Костянтинівської як власність князя Костянтина Костянтиновича Острозького , воєводи Київського в 1593 році було спалено татарами . « Людей в них неимоша»*(* матеріали краєзнавчого музею)
Заселення села почалося в центрі болота , де річка Ладижка розділялась на 2 рукави і утворювала намитий з мулу півострів ( зараз це вулиця Болото) , який навесні перетворювався на острів .
Вірогідно , що першими поселенцями були втікачі з інших сіл . Їх приваблювала заросла лозами територія , яку з однієї сторони захищав високий правий рукав річки , а зліва – болото , яке переходило в густий ліс . Тому і назва села – Лажева (Лозава) .
При весняному розливі першого вимушеного поселення турбували талі води , які довго не спадали і тому вони почали будувати свої будинки на більш сухих місцях , вирубуючи ліс на північному заході поселення . Будувалось «по лісі» , що дало назву другій вулиці села « Поліський куток». Ця вулиця ішла вздовж болота, будинки будувались в залежності від сухих і вільних від дерев місць, повторюючи вигини річки, тому вона розділялась на провулочки, на півдуги окремих її частин.
Зростання населення села і необхідність зв’язку з іншими селами заставило жителів села розбудуватись в суху сторону за двори « Полісся» - звідки вірогідно, і назва третьої вулиці –« Задвірський куток». Ця вулиця рівна , вона йде паралельно річці , тому вона набагато рівніша , ніж інші вулиці . Інша версія назви вулиці : над річкою, в самому центрі села, на невисокому підвищенні, господарі будинків часто викопують на своїх городах монети ХVI – ХVII ст., фрагменти череп’яного посуду.Старожили розповідають, що колись тут знаходився панський двір – звідси і назва вулиці.
Розорювана земля лежала на правій стороні річки і, щоб легше і зручніше було діставатись до полів, насипали греблю. Це одночасно і спрощувало під’їзд до вулиці Болото. За греблею, по крутому правому березі річки, повторюючи вигини річки, будувалась нова вулиця – « Загребля», потім, по мірі висихання болота, вона повернула вправо. До сьогоднішнього дня вона має форму схожу на літеру « У» . В 20 – х роках почалось будівництво найновішої вулиці « Усадьби».
Про те, що село з давніх часів оточував густий ліс , свідчить назва полів на північ від села в напрямку Самчик – « Пеньки» і те , що 60 – х років ХХ століття тут були окремі острівки заростей терну – супутника лісу.
За даними Архіву південно – західної Росії село в ХVI столітті належало князям Острозьким, а в 1620 році перейшло до єдиної дочки князя Якуша Костянтиновича – Єфросинії, яка як придане передала ці землі чоловікові – князю Заславському. На той час село вже відродилось і в 1629 році налічувало 15 димів (господарств).
Згодом село було у володінні князів Вишневецьких, Сангушко, Чорториських і Любомирських. В період ХVI - ХVII ст. село перебувало в епіцентрі історичних подій . Через те,що воно лежало поруч з Чорним шляхом, не раз було спалено татарами. Старожили з вулиці Болото розповідають, що ще їхні діди ,які копали ями для зберігання картоплі, викопували шари деревного попелу.
В роки Визвольної війни 1648 – 1654 рр. через село неодноразово проходили козацькі загони Максима Кривоноса, військо Богдана Хмельницького. Після поразки під Пилявцями 11 – 13 вересня 1648 року поляки тікали в напрямку Старокостянтинова, їх шлях пролягав попід ліс на захід села Лажева. В 60 – х роках 20 століття на полі під лісом було знайдено глечик з срібними польськими монетами. Напевно, його загубили або заховали поляки під час втечі.
В другій половині ХVII століття село залишалося під владою Польщі, не припиняються напади татар і турків,палають подільські села, населення тікає на Лівобережжя, село майже обезлюднює. Лажева стає прикордонним селом. Гавкав’юк Л.Я. розповідала, що ще в 1920 – 1925 роках в річці на краю села Баглаї можна було побачити під водою залізний прикордонний стовп між Польщею і Туреччиною.
На середину ХVIIIстоліття, коли село належало князям Чорторийським, в селі за записом було 80 дворів.
Ще за життя князь Якуш Олександр Сангушко передав село в оренду дворянину Францу Шашкевичу, який згодом став власником села. В 1758 році Франц Шашкевич побудував дерев’яну церкву, його спадкоємиця Сусана Шашкевич у 1878 році добудувала до церкви кам’яну дзвіницю, інших великих будівель в селі не було. Панський маєток збудували далеко від села в мальовничому місті на березі штучного озерця. Маєток існував до кінця 50 – х років 20 століття, а потім був розвалений, на його місці було зведено колгоспні тваринницькі ферми.
На середину ХIХ століття село значно розрослося. При цьому виходити за межі давніх вулиць не дозволялося, і тому хати стояли впритул. Селянам належали гірші землі на північ і схід села, кращі землі, ліс і сінокоси належали поміщикові Леонарду Шашкевичу. Церкві належало 46 десятин землі, сінокіс, 10 десятин лісу. Селяни жили в великій скруті.
Земельна реформа 1861 року не принесла селянам полегшення їх життя, земельні наділи стали ще меншими від тих, що були раніше. Викупні платежі були високими, в 2 – 3 рази дорожче вартості землі.
Селянський двір був центром господарського і побутового життя. На 1866 рік згідно викупного акта землю отримали 398 осіб чоловічої статі загальною площею 1016 десятин.
Село зростало . На 1895 рік в селі налічувалось вже 165 дворів. Школи не було. Навчатися діти ходили в Баглаї в народне однокласне училище Міністерства народної освіти. За спогадами старожилів школа була відкрита в 1903 році. Для цього поруч із церквою було побудоване нове приміщення. Вчителем був місцевий житель Роман Лаврентійович Собацький, який одночасно служив в церкві псаломщиком.
В 1904 році почалось будівництво нової цегляної церкви.
Влітку чоловіки і жінки наймались до пана жати зернові за сніп, а восени
власними підводами возили цукрові буряки на цукровий завод в місто Старокостянтинів.
Події 1917 року принесли великі зміни в життя села. За постановою Старокостянтинівської Ради, яка була обрана у вересні 1917
року і до якої входило 98 більшовиків, селяни почали ділити поміщицьку землю.
На початку листопада 1917 року Старокостянтинівська Рада скликала повітовий
селянський з’їзд. Він схвалив постанову, за якою всі поміщицькі і селянські
землі переходять негайно до рук волосних земельних комітетів і оголошуються
народним надбанням.
Селяни зібралися в центрі села біля колишньої корчми, де їм повідомили про
рішення повітової Ради про розподіл землі. Була створена комісія по розподілу
поміщицької землі та майна в складі: Наконечного Оверка – голови, Гадюка Петра,
Горобця Петра. За короткий час поміщицькі землі, коні, корови, інвентар
розподілено між селянами. Поміщик втік. А його будинок розграбовано.
В лютому 1918 р. Старокостянтинівський повіт окупували австро – німецькі
війська. Відразу ж повернувся поміщик. Селян заставили повернути все те, що
вони одержали. Хто не віддавав добровільно – забирали силою.
Під керівництвом більшовиків у Старокостянтинові створюється підпільний
комітет, який керує партизанською боротьбою проти німців.
На початку квітня 1919 р. полк Червоного козацтва під командуванням В.
Примакова звільнив територію району, а вже 7 серпня в м. Старокостянтинів
увійшли українські війська.
Листопад 1919 р. – денікінці.
Кінець грудня 1919 р. – білополяки.
В лютому 1920 р. в місті Старокостянтинові спалахнуло повстання, яке
підтримали селяни сусідніх сіл. Селяни села Лажева були, учасниками повстання,
входили до загону, який діяв в районі с. Остропіль. Це Чумак Іван Тихонович,
Моргун Максим Тодорович, Пекалюк Семен Прокопович, Матвійчук Сафрон, Ніколайчук
Авраам, Ординат Максим.
В с. Баглаї і Лажева діяла група повстанці, які входили до складу 333 полку
44 Щорсівської дивізії, яка розташовувалась в районі Старої Синяви. Керував
ними Василюк Ілля з с. Баглаї, колишній взводний. Штабом була його хата в с.
Баглаї.
З 1921 р. – почала будуватись вулиця Садиби. Садиби наділяли всім бажаючим,
але потрібно було за десятину здати в громаду пуд хліба.
В 1924 р. під керівництвом майстра Процюка збудовано нове приміщення школи,
де одночасно розміщалась і хата читальня, а згодом ще й контора колгоспу. Школа
стала центром по ліквідації неписьменості, велику роботу проводили вчителі,
Смольський, завідуючий школою Гуменюк. А в школі З’явився перший радіоприймач.
До 1929 р. селяни працювали на своїй землі, а в серпні 1929 р. в с. Лажева
створено ТСОЗ. Першими добровільно вступили 29 селян – бідняки.
Голова – Ніколайчук Єфграф Матвійович.
Січень 1930 р. – ці ж самі 29 господарів створили сільськогосподарську артіль «Радянський селянин», головою артілі
обрано Ніколайчука Кирила Микитовича. У володінні артілі знаходилось: 78 га –
орної землі, 36 – усуспільнених коней, 18 – возів, 13 – плугів, 30 – дерев’яних
борін. Члени артілі розбирали клуні і збудували недалеко від школи конюшню,
майстерню. В майстерні Ніколайчук Роман
Микитович, Шулима Самійло, Ніколайчук Касян Микитович ремонтували вози, плуги…
В цій же майстерні Бурима Макар Силович шив чоботи.
Сошинський Григор Григорович, колишній поміщицький наймит, за професією
коваль, в другій половині своєї хати відкрив кузню і навчав ремесла молодих:
Крупку Павла, Савича Йосипа, Ніколайчука Пилипа. Вони кували вози, плуги,
борони, інший інвентар.
У 1932 р. на місці артілі утворився
колгосп ім. Постишева. Колгосп отримав від Остропільського МТС два трактори
«Форзон».
Голод 1932-33 років чорним вороном пролетів над подільськими селами, несучи
за собою смерть, його наслідки були страшні. Про страшне лихоліття голоду
нагадує могила і хрест на сільському кладовищі, де у 1932 -1933 роках ховали
померлих від голоду. Ховали в одній могилі кілька чоловік, бо не було кому
копати окрему яму, ховали в ряднині, бо не мали можливості зробити труну.
1934 – 1935 рр. життя в селі потрохи входило в русло, колгосп міцнів, на
полях працювала техніка – 6 жаток, 6 тракторів, 3 лобогрійки, комбайн «Комунар»
- перший комбайнер Мартинюк Михайло Микитович. Але основною була ручна праця –
особливо жіноча. За почином Марії Демчинко у 1935 році ланка Зозулі Мотрі
Тихонівни – 8 дівчат взяли зобов’язання виростити 500 ц. буряків з га. Взимку
ходили по хатам збирали попіл і органічне добриво, вручну навесні розкидали по
площі. Прополювали посіви, навіть підсаджували сходи і поливали з ранку до
ночі. Але зібрали по 470 ц. з площі 8 га.
Село росло. Будувалось. Дітей ставало все більше і в 1936 році школа з
початкової стала семирічною. В 1937 році
- біля самого села пройшла залізнична колія. 1938 р. – почалась розробка
місцевого торфовища. Потрохи забувався голод, звикали до колгоспного життя. Але
мирне життя закінчилось.
22 червня 1941 року день почався як звичайно, а десь під обід з
району прийшло повідомлення про початок війни. О 16 годині біля сільради
відбувся мітинг. Через три дні в селі з’явилися біженці в основному сім’ї
офіцерів, а четвертого липня через село почали проходити відступаючи частини Червоної армії. Бої розгорталися по всій
території Старокостянтинівського району. Правління колгоспу організували евакуацію колгоспної
худоби на схід. Десять молодих чоловік під керівництвом Проказюка Оверка
погнали колгоспну череду в кількості 280 голів (з них 130 корів) на схід.
12 липня 1941 року в село
ввійшли німецькі війська. Розпочалась битва за висоту 309,8, бої точились в
лісі між селами Лажовою і Загірним (колишня Десерівка). Фашисти знаючи, що їм
не пробитись до Ладиг, де знаходились наші укріплення, вирішили обійти цю
ділянку і вдарити з флангу. Але тільки
вони вийшли за ліс, на пшеничне поле, по них вдарила радянська артилерія, це
змусило німців відступити. На висоті закріпився один із підрозділів наших військ, старший
лейтенант (на жаль, прізвище невідоме), зумів організувати
оборону і утримував висоту два дні. Загинув один червоноармієць, а згодом на
околиці лісу з’явилось кладовище з березовими хрестами, де були поховані німецькі солдати.
Село Загірне (Десерівка) два рази переходило з рук в руки. Під час бою згоріло
50 хат. Ввечорі 13 липня бій вщух. Настали
чорні дні окупації.
Ніколайчук Євграф
Матвійович -
житель села Лажева - відкрито виступив проти фашистських порядків. Одного разу, в лютому 1944
року, під час роботи
висловив незадоволення умовами праці. Німецький солдат, який керував роботою і
знав російську мову доніс командуванню. Тоді в селі стояла есесівська військова
частина. За Євграфом почали слідкувати. На другий день, коли селяни за вимогою
окупантів працювали на дорозі, Ніколайчука Є. заарештували, закрили в сільській
хаті і поставили двох вартових. Вночі Євграфу вдалося ножиком продовбати на
печі в стіні дірку і втекти, залишивши верхній одяг і шапку, ніби спить. Аж
вранці німці виявили втечу.
Одразу ж есесівці зробили обшук по всьому селі і, не
знайшовши втікача, зігнали всіх людей (і старих і малих) в центр села, де була
виямка, в якій брали глину. Оточивши кільцем людей, солдати з наведеними кулеметами стали
вимагати видати партизан. Люди під дулами автоматів стояли кілька годин. В цей
час з Острополя приїхав офіцер, дав команду і людей відпустили, погнавши всіх
відкидати сніг на дорозі.
Влітку 1942 року
відправлена перша партія юнаків на роботу в Німеччину. Всього з села забрали
146 чоловік.
Мобілізовано в армію 183
чоловіки: 95 – загинули смертю хоробрих.
Чорним дням окупації прийшов кінець 6 березня 1944 р. – в селі з’явились
радянські розвідники. Настало довгождане визволення. В 1945 р. почали
повертатись фронтовики. Село оживало. Відбудовувались хати, господарські
приміщення, сіявся і збирався хліб. Навіть голод 1946 – 1947 років не зміг
притупити радості Перемоги. В 1946 р. – в селі було 386 дворів з населенням
1624 осіб. Обробляли 1627 га орної землі, в 1948 році – вже 1775 га.
В 1948 р. – 406 дворів, населення – 1591 осіб, багато молоді забрали на
шахти Донбасу, померло від голоду. Умови праці були надзвичайно важкі, подати –
дуже великі, оплата за трудодні – мізерна. В 1948 р. біля села проходила лінія
газопроводу Дашава – Київ. Рови копали вручну, ноги були у воді, взуття погане,
але за роботу платили гроші і люди змушені були наймались на роботу.
1951 р. – в селі запрацював власний радіовузол.
1952 р. – збудували електростанцію і в хатах з’явилось світло – (одна
лампочка на довгому мотузку, яку переносили з кімнати в кімнату), на кілька годин у
ввечері.
1958 р. – почалось будівництво восьмирічної школи.
Село мінялось, кращало, але в цей час було зруйновано сільську церкву.
Хреста скинули, купол зірвали тракторами. Церковні речі, які цінніші забрали в
м. Старокостянтинів, а решту розграбували. Наказ зруйнувати церкву дав голова
колгоспу Гадюк Микола Єфремович по вказівці зверху. Люди йому цього так і не пробачили.
У 1960 р. колгосп ім Кірова с. Лажева об’єднали з колгоспом «Правда» с.
Баглаї, Лажева стала бригадним селом.
В 60 – 70 х роках масово будували
хати «толокою». За рік новосілля справляли до 10 сімей.
В селі збудували велику птахоферму, вівчарню, ферму ВРХ – на місці
колишнього панського маєтку, з якого не лишили навіть фундаменту. Покращились
умови життя.
У 1967 р – село електрифіковано, з’явились перші телевізори, з вересня 1977
р.- регулярне автобусне сполучення з Старокостянтиновом, покращилось життя, але
почався відтік людей із села.
1992 р. – с. Лажева відокремилось від колгоспу «Правда» і утворили колгосп
ім Лесі Українки.
1997 р. – село газифіковано, 2004 р. – початок реставрації церкви на кошти
меценатів і сільської громади.
Список
використаної літератури та архівних документів
1 Нариси історії Поділля. Л.В. Баженов, І.С. Винокур…, Хмельницький.1990 рік.
2 Матеріали краєзнавчого музею села Лажева.
3 Спогади старожилів села : Гадюк В.К.,Стократній М.В., Іволгіна О.М., Кульбачевська О.М., Гаркавюк Л.Я.
Немає коментарів:
Дописати коментар